Chapter Text
Сторонні погляди завжди нервували Сіґму, і сьогодні не було виключенням. Він не страждав від зайвої тривожності; хто завгодно при здоровому глузді буде нервувати, переходячи в клас, що вже сформувався посеред навчального року. Але необхідність відразу скласти добре враження про себе значно посилювало напруження. А без цього ж можна навіть не сподіватися на спокійне шкільне життя.
А він-то точно сподівався на нього.
Втім, йому пощастило. За початок дня не сталося нічого такого, що б привернуло до нього зайву увагу або поставило б його у незручне становище. Не враховуючи того, що йому ще треба буде представитися перед усім класом… Але уникнути цього неможливо, а отже єдине, що залишається, це намагатися зробити все якнайкраще.
Вчитель, що привів його сюди, представляв його, і Сіґмі починало здаватися, що насправді зовсім короткий вступ класного керівника розтягувався у вічність. А він тим часом стояв перед усім класом і намагався не давати взнаки, наскільки нервує, щоб не виглядати так, ніби до його спини притиснуто дуло пістолета, через який у горлі стає ком, а здатність говорити зникає ніби за помахом чарівної палички. Навіть якщо саме так він себе насправді й почував.
Невеличка вічність продовжувала тягнутися, і Сіґма зважився окинути поглядом клас. Більшість учнів, здавалося, навіть не були особливо зацікавлені в ньому. Вони просто чекали, поки їм дадуть повернутися до звичного шкільного дня, між тим кожен займаючись своїм: хтось удавав, що слухає, а хтось, думаючи, що його ніхто не помічає, їв якийсь снек. Але зовсім без зайвої уваги йому обійтися все одно не вдалося: з якоїсь причини, на нього зовсім неприкрито та безсоромно вирячилися три пари очей.
Сіґма оцінив вже самих цих людей побіжним поглядом, намагаючись не дати зрозуміти, що дивиться саме на них. Але вже й цього короткого погляду йому вистачило, щоб сформувати враження: ця трійця здатна принести йому багатсько проблем.
Першим його увагу привернув хлопець, що сидів за партою, яка стояла найближче до вікна. Той не дивився ворожо, чи щось таке, проте за одним його зовнішнім виглядом ставало зрозуміло, що нічого хорошого від спілкування з ним статися не може. Зі світлим, якось неохайно стриженим волоссям, що трохи стирчало у різні боки, він виглядав так, ніби навіть не намагався привести себе до ладу після сну. Праве його око ховала медична пов’язка, а інший, якогось жовтого відтінку, перетинав небезпечний на вигляд вертикальний шрам. І коли чисто випадково Сіґма зіштовхнувся поглядом із цим хлопцем, обличчя того розтягнула, губи того розтягнула білозуба посмішка в усі тридцять два. Єхидства чи чогось подібного в ній не було, але й надто привітним цей вищир назвати було важко. Сіґма поспішив відвести очі у наступну ж секунду.
Далі Сіґма звернув увагу на другого хлопця, — трохи кучерявого із темним чубом, — у чиїх очах поблискувало вже справжнє глузування. Його усміх викликав лише недовіру і більше нічого. Більш того, коли цей темноволосий помітив його погляд, він щось прошепотів на вухо своєму сусіді по парті із найбільш змовницьким виглядом, та ще й посміхнувся так хитро, що Сіґма твердо вирішив – він не стане наближатися до цього хлопця без особливої на те потреби.
Останнім був той самий сусід підозрілого хлопця. Хворобливий на вигляд брюнет із каре зафіксував на ньому важкий погляд темних очей. Промені сонця, що лилися всередину крізь відчинене вікно, не досягали тієї частини класу, і тому кола під очима цього хлопця здавалися просто монструозними.
На жарт свого сусіда хлопець зронив лише коротку відповідь, без особливого ентузіазму. Кароокий на це тільки всміхнувся.
Сіґма вирішив, що найкращим варіантом буде взагалі не дивитися в сторону цих трьох, щоб не змушувати себе нервувати ще більше.
Вчитель нарешті завершив свій виступ і звернувся до Сіґми:
– Будь ласка, представся, – він посміхнувся, очевидно намагаючись допомогти новенькому відчувати себе більш впевнено.
– Так, звісно… – Сіґма відвернувся до дошки і взяв шматочок крейди.
Ті самі погляди тепер вперлися вже в його спину, проте він намагався їх ігнорувати. Хоча він і починав почуватися так, ніби все це – передача по одному з каналів про дику природу, і він тут – яка-небудь газель, яку оточили хижаки.
Однак змога зайняти руки добре допомагала відволіктися.
Нарешті на дошці було охайно виведене ім'я. “Сіґма.” Дуже незвичайне та, треба сказати, в якомусь сенсі, вдале. Ще ніхто не зміг придумати образливе прізвисько чи дражнилку, і, відповідно, його шкільні роки донині проходили без подібних неприємностей.
Тепер залишилося лише представитися вголос. Сіґма зробив глибокий вдих, збираючись із думками.
– Звіть мене Сіґма. Сподіваюся, ми потоваришуємо. – він дружньо посміхнувся класу, що так само не був надто ним зацікавлений.
Що ж, все краще, ніж погана увага…
Тільки ті троє все ніяк не припиняли витріщатися на нього, не даючи розслабитися.
– Чудово, я сподіваюсь на те саме! – Викладач посміхнувся, помітно задоволений.
– Так… – задумливо протягнув він, розглядаючи клас у пошуках вільного місця. Таких було мало: клас був майже повним.
Сіґма раптом зрозумів, що одна із вільних парт стояла як раз поряд із тим самим білявим хлопцем, і відчув, як його серце неприємно тьохнуло. Зовнішній вигляд цієї людини викликав одні лише питання, і відповіді на них знати не хотілося.
На його щастя, вчительська рука зрештою вказала зовсім в іншому напрямку. Це було місце поряд із якимось непримітним хлопцем в окулярах. Порівняно із тими трьома він виглядав так звичайно, що аж зуби зводило.
І по дорозі до потрібного місця Сіґма ледве помітно зітхнув із полегшенням. Слава всім відомим і невідомим богам, що відповіли на його молитви та допомогли йому почати перший день без будь-яких особливих подій, незважаючи ні на що.
***
Під час занять не сталося нічого незвичайного. Кожен вчитель спочатку хотів познайомитися із новеньким, через щиру цікавість або чисто для галочки, але після заняття продовжувалося в зовсім звичайному і розміреному темпі, так що в Сіґми з'явилося відчуття, що він був у цьому класі завжди, і тепер настільки ж непомітний для всіх, як яка-небудь парта.
Було нудно, і він щиро рад був цій нудьзі та абсолютній нормальності свого першого дня. Так було куди легше пристосуватися, ніж якби на нього звертали всю ту увагу, що зазвичай дістається новеньким.
Нарешті пролунав дзвоник, сповіщаючи про закінчення занять. Сіґма піднявся з-за парти та підхопив свою сумку. Ще під час екскурсії перед вступом його зацікавив місцевий літературний клуб, і тепер в його планах було в нього вступити.
В коридорі було повно учнів. Одні розмовляли зі своїми друзями, інші вже спішили залишити стіни школи. І Сіґма міг їх зрозуміти. Погода була дуже приємна. Тепле сонце заглядало у вікна, освічуючи коридор, і, якщо виглянути назовні, можна було побачити золоті крони дерев.
Сіґма йшов неспішно, пропустивши вперед дівчат, що кудись поспішали з веселим сміхом, і пару хлопців, що несли вдвох звернений величезний лист ватману. Школа жила своїм життям, і Сіґма відчував, що такими темпами спокійно зможе тут прижитися. А тоді, можливо, і які-небудь знайомства заведе. Було б непогано…
Він зупинився перед перехрестям двох коридорів, коли зрозумів, що не знає, куди йти. Все ж таки, він не запам'ятовував дорогу до літературного клубу, коли був тут ще до вступу, і тепер ішов скоріше навмання, аніж із точним знанням напрямку. Все, що він знав, так це те, що він на потрібному поверсі.
Сіґма нервово стиснув ремінь своєї сумки, дивлячись у напрямку одного з коридорів. Знайомим той не виглядав, проте й інший не здавався потрібним шляхом. Звісно, у стінах школи він не загубиться, але й блукати невідомо скільки в пошуках клубу не хотілося.
На його щастя, повз нього як раз проходила якась дівчина. Варто було Сіґмі придивитися, і він впізнав в ній одну зі своїх однокласниць.
– Прошу пробачення! Можеш підказати, де знаходиться літературний клуб? – дівчина зупинилася, помітно здивована питанням.
– А нащо тобі? – вона заправила неслухняне пасмо волос собі за вухо, розглядаючи хлопця. Майже відразу її погляд зачепився за двокольорове волосся, і за пару секунд в її очах загорілося впізнання.
Сіґма ніяково посміхнувся. Здається, йому вдалося проскочити настільки непоміченим, що його навіть не запам’ятали як слід. А він ще переймався…
– Я тільки перейшов, сьогодні мій перший день школи, – почав пояснювати він, проте дівчина нетерпляче кивнула, перериваючи його пояснення.
– Так, я знаю, – відмахнулась вона. – Я питаю, нащо тобі знадобився літературний клуб, –
Сіґма відчував себе все більш розгублено. Ця дівчина очевидно мала на увазі щось, про що він мав би знати, проте він не мав ніякої гадки, про що мова.
– Я хочу вступити туди, – просто пояснив він, припинивши намагання розгадати цю загадку.
Здивування на обличчі дівчини поступилося місце майже шоку. Вона оглянула Сіґму недовірливим поглядом, ніби сумнівалася в тому, що бачить перед собою справжню людину. Сіґма пом’явся з ноги на ногу, скручуючи в пальцях ремінь сумки.
Мовчання знову тягнулося неймовірно довго, розжарюючи нерви Сіґми до краю. Чи варто було просити допомоги, і чи не краще було б просто пошукати самому?...
Він хотів вже було просити вибачення за те, що потурбував, і розпрощатися, проте дівчина все-таки вийшла зі ступору. Вона навіть дала йому підказку, куди йти, хоч і виглядала при цьому все такою ж здивованою.
Змушує замислитися, що ж такого в цьому клубі…
Сіґма проводив дівчину поглядом і попрямував у вказаному напрямку.
Як виявилось, іти було не так й далеко. Двері в потрібний кабінет знайшлася як раз за рогом. Сіґма постукав і, не дочекавшись відповіді, заглянув всередину. І так і завмер, вражений картиною, що відкрилася йому там.
По-перше, в кабінеті були саме ті троє дивних хлопців, що витріщалися на нього в класі. І вже цей факт змусив його шлунок неприємно стиснутися. А по-друге, те, що там відбувалося, аж ніяк не очікуєш побачити в шкільному класі.
– Окей, тоді я знімаю! – хлопець із косою піднявся зі стільця, на якому сидів задом наперед, і підхопив поділ і без того розхристаної сорочки, явно збираючись стягнути її через голову.
Сіґма відступив від дверей на пів кроку, різко зачиняючи двері прямо перед собою. З тієї сторони чулися приглушені голоси, а він просто свердлив її поглядом широко розкритих очей і намагався зрозуміти, що за божевілля він тільки що побачив і почув.
Тепер реакція тієї дівчини була йому куди більш зрозумілою. Сюди й справді не варто було лізти. Не клуб, а казна-що. Краще за все було б прямо зараз просто розвернутися і піти, поки його не помітили.
Проте Сіґма не встиг зрушитися з місця і на міліметр перш ніж двері розчинили настіж з тієї сторони. І йому довелося трохи не носами зіштовхнутися із тим, хто це зробив.
Втім, “носами” це відчутне перебільшення… Цей хлопець був вищий за нього на добрі сантиметрів п’ять!
– Йой, зачекай-но! Ти ж наш новенький! – пролунав веселий голос і Сіґма підняв голову, нарешті зустрічаючись поглядом із тим, кому той належав.
Той самий блондин. Це був він.
Він виявився все-таки одягненим, на щастя Сіґми, хоч і виглядав ще більш разкуйовджено, ніж до цього.