Work Text:
Moi je parle
Je tente, je tente, j'essaie
Tu sais y'a pas de mal
C'est le silence qui m'effraie
C’est le silence qui m’effraie
Я говорю,
Намагаюся, намагаюся, пробую.
Знаєш, а в цьому немає нічого поганого.
А ось мовчання мене лякає,
Я боюся мовчання
Ранок. Сонячний зайчик біжить по столу, відбиваючись у маленькій кришталевій вазі з пучком кульбабок, і розсипається на міріади іскряних променів.
Кроулі мружиться, коли один з промінчиків сліпить око. Їй ліниво і добре. Вставати та відсувати вазу убік немає жодного бажання, тож вона просто відвертається і ховає обличчя у згині чужого плеча.
Азірафель у відповідь на це сонно пирхає та цілує Кроулі у скроню, дозволяючи їй влаштуватися зручніше.
У відкрите вікно залітає порив вітру. Несе із собою запах гортензії, що квітне на крихітному балконі, та свіжої випічки. З вулиці долинає далекий гул машин, жваві розмови французькою, десь вдалині дзвінко співають птахи. Тюлеві фіранки легко коливаються на вітрі, відсікаючи частину сонячних променів. Кроулі відчуває, як тепло стає її ногам, а потім смуга світла поступово переміщається вище, зігріваючи їй корпус та руки.
Вона трохи повертає голову та дивиться на речі в кімнаті, намагаючись згадати, що ж було вчора вночі та чому вона заснула сидячи на ліжку Азірафель, притулившись до її теплого боку.
Думки течуть мляво і не хочуть збиратися в загальну картинку. Кроулі тихенько шипить і на пробу потягується, намагаючись оцінити масштаб збитків, завданих сном у незручній позі. Але майже відразу її зупиняє легке погладжування по плечу. А потім їй і зовсім не хочеться ні про що думати, варто тільки відчути пальці Азірафель, що ніжно перебирають пасма волосся.
Кроулі вдоволено мружиться, відкидаючи голову назад. Завмирає так на якийсь час, провалюючись у дрімоту. Азірафель знову пирхає і переходить на маківку, масажуючи її кінчиками пальців.
А потім нахиляється та залишає швидкий поцілунок на вушній раковині, після якого вся шия Кроулі покривається великими мурашками.
Та розплющує очі та повертає голову, дивиться вгору невдоволено. Але бачить тільки підборіддя і комір м'якого домашнього кардигана, та саму руку, що перебирає їй пасма на маківці. Опускає погляд нижче, до вирізу нічної сорочки, за яким видніється шкіра — бліда, молочно-біла, з розсипом ледь помітного ластовиння там, де у виріз блузи потрапляли промені яскравого весняного сонця.
Азірафель пахне теплом і квітучими на балконі гортензіями, і зовсім трохи — старими книгами, єдиним, від чого вона не змогла відмовитись у цьому новому житті. Єдиним, вона взяла із собою з минулого.
(Не те, щоб для них вперше було втрачати речі та інші матеріальні об'єкти, які рано чи піздно руйнувались під плином часу. Але все одно, мати щось своє було приємним)
Кроулі заривається носом у комір сорочки та легка прикушує шкіру над ключицею, не звертаючи уваги на руку, що застережливо тягне її за пасмо волосся. Вона з досадою помічає, що сама сидить повністю одягнена, у своєму вчорашньому костюмі — тепер пом'ятому і неминуче зіпсованому.
Насилу Кроулі вивільняє звідкись з-під себе свою руку, що оніміла та затекла від нерухомості. Поправляє бретельку, що сповзла з плеча Азірафель, та ніжно цілує укушене місце на ключиці. Проводить по ньому роздвоєним на кінці язиком, чудово знаючи, як це лоскітно. А потім намагається спертися другою рукою об коліно Азірафель, щоб піднятися і дістати до її губ — але неправильно розраховує вагу, і поцілунок у неї виходить мокрим, змазаним, прямо у кінчик пухкого носа.
— І тобі доброго ранку, люба, — сонячно посміхається Азірафель, через що Кроулі знову жмуриться і вкладається їй на коліна, втикаючись обличчям кудись у живіт. — Боюся, якщо ти продовжиш так само, ми з тобою обидві опинимося в ліжку. І цього разу ти точно лишишся без одягу.
Кроулі шипить незадоволено. Повертається на спину, дивлячись знизу вгору на підборіддя Азірафель, а потім і на її обличчя — коли та нахиляється, щоб подарувати їй перший за цей ранок швидкий цілунок.
— Ти зовсім нічого не пам'ятаєш про вчорашній вечір, так? — запитує вона, прибираючи яскраво-червоні пасма з обличчя Кроулі. Та хмуриться, намагаючись зібрати воєдино купу спогадів, ідеальний порядок у кімнаті та майже повну відсутність похмілля.
— Ми… — вона напружується, згадуючи порядок подій та чи було це насправді. - Ми пили саке. Гаряче, зі спеціями. У тому маленькому ресторанчику на розі Rue Molière. А потім була якась настоянка на травах. Чи вона була на початку?
— А потім, сонце, тебе розвезло. Хто б міг подумати, що на тебе так сильно подіє валеріана? Я тебе в такому стані не бачила з часів Візантії, не інакше, — у Азірафель в очах посмішка, вона гладить Кроулі по волоссю та не помічає, як в той розширилися зіниці від переляку.
— Я щось казала? — питає вона перебільшено спокійним голосом, молячись Сатані та Везельвул на додачу, щоб це виявилося неправдою.
- Вчора? — Азірафель хмуриться, прокручуючи в голові події минулого вечора. — Та ні, не більше ніж зазвичай. Щось про Небеса та вселенську несправедливість. А ще скаржилася на злопам'ятність Габріеля.
Кроулі повертає голову до вікна, сподіваючись, що це сталося природно і Зіра не запідозрила її в спробі сховати погляд - зіниці від жаху стиснулися у дві тонкі смужки. Адже не могла ж вона і справді сказати таке в слух, вона не могла, не мала…
Азірафель ніби й справді не помічає нічого дивного в її поведінці. Ніжно куйовдить волосся у Кроулі на потилиці, та наспівує якусь мелодію, що грала вчора у парку.
— Ну як, не гориш бажанням повторити вчорашні погрози, моя люба? — з усмішкою запитує вона, як ні в чому не бувало, ніби говорила про щось звичайне і не важливе.
Кроулі робить глибокий вдих та рахує до десяти.
(Це ж те що люди роблять, так? Вона чула про таке)
Кроулі панікує майже на рівному місці, хоча для цього зовсім немає приводу. Це дурість. Адже вона нічого такого не зробила. Просто поговорила про те, що її дуже давно хвилює — подумаєш, так, дрібниця. Вона щоразу в п'яному стані несе якусь безглузду нісенітницю, вони обидві давно до цього звикли.
Кроулі не вистачає повітря, та їй здається що вона задихається.
Вона не мала про це говорити.
— Ні, дякую, настрій щось не той, — каже вона нарешті і підіймається, намагаючись не дивитися в очі Азірафель — що не так просто зробити, коли лежиш у неї на колінах. — Піду зварю нам каву, — каже вона і збігає на кухню.
На кухні можна побути однією, там вона хоч якийсь час буде надана сама собі. А приготування кави — добрий привід для того, щоб опинитися там.
***
Que veux-tu que je te dise,
Moi je prends parti
Je tourne pas ma langue mille fois,
Moi j’avise avec mon ressenti
Je parle haut
Oh oh oh, je parle haut
Що ти хочеш, щоб я тобі сказала?
Коли я вибираю,
То не говорю мовою нескінченно,
А раджуся зі своїми почуттями.
Говорю голосно,
О, я говорю голосно.
Вранці кухня в цьому маленькому будиночку офіційно вважається територією Кроулі. Їй подобається знаходитися в цій кімнатці, такій же ляльковій, як і вся квартира на другому поверсі — з безліччю маленьких шафок, наповненою улюбленими важливими речами.
Кроулі подобається медитувати над старою мідною джезвою, з відполірованими до блиску пузатими боками. Не кліпаючи дивитися на те, як закипає в ній кава, і встигати знімати її з конфорки за секунду до того, як чорний напій переллється через край.
Азірафель подобається пити каву з молоком та прянощами. Вона все ще сумує за старими звичками й іноді варить їм обом какао у великих пузатих кухлях. Але кава захопила її не менше.
Їй подобається заїдати його свіжими круасанами з пекарні на сусідній вулиці, та дивитися у вікно на людей, що проходять повз. А ті поспішають у своїх справах і навіть не здогадуються, що за ними спостерігають.
Кроулі більше до душі чорна кава, густа і міцна, після якої на губах залишається гіркий присмак. Азірафель ж приносить у її життя сонце та насолоду. Так що Кроулі освоює нові рецепти, вчиться розтоплювати цукор на дні джезви, перш ніж додавати туди молоко, експериментує зі спеціями та прянощами, шукає нові сорти… І варить-варить-варить каву вранці, незмінно на цій маленькій кухоньці цієї затишної квартири.
Азірафель приходить на кухню в той момент, коли Кроулі готується зняти каву з вогню — рівно за мить до того, як вона переллється через край і забруднить всю плиту.
(Не те щоб їй потрібна була плита для того, щоб варити каву. Але саме задля цього вони її й завели)
Кроулі розливає густий напій по білосніжних порцелянових філіжанках, які Азірафель приносить і мовчки ставить на стіл. Слід за ними з'являються маленька цукорниця і молочниця з вершками. Кава готова і розлита по маленьких порцелянових філіжанках за хвилину, Кроулі прибирає джезву і тягнеться за вазочкою з м'ятними шоколадками для Азірафель, ставить її по центрі стола.
Ці ранкові ритуали звичні та завчені до автоматизму, їм не потрібно просити відійти убік чи передати щось. Безмовний танець, де обидві давно знають свої рухи, а час тече повільно й неквапливо.
Вони сидять за кухонним столиком, маленьким настільки, що (не) навмисне доводиться зачіпати один одного ліктями та колінами. Азірафель розповідає історії про сусідів і сміється, бурхливо жестикулюючи руками. Кроулі обережно притримує її чашку, не даючи залишкам напою розлетітися довкола. Вона переплітає їхні пальці на тонкій ручці та забирає чашку, ставлячи її на край столу, поруч зі своєю — давно порожньою.
Азірафель награно хмуриться і підтискає губи, але куточки очей всміхаються — і Кроулі посміхається у відповідь, милуючись силуетом на тлі залитого вікном сонцем.
А потім до її слуху доноситься стукіт підборів з вулиці, і Кроулі пробиває холодний піт. Вона завмирає, кидаючи різкий погляд у вікно, і проводжає поглядом жінку у світло-сірому пальті та з копицею рудого волосся, насилу стримуючи зітхання полегшення.
Здалося.
Руки тягнуться поправити окуляри — нервовий рух, нав'язлива звичка, вироблена за роки носіння, необхідність зайняти себе хоч чимось, щоб приховати замішання та незручність.
А ще страх.
Кроулі не пам'ятає, де залишила свої окуляри, чи коли востаннє їх одягала. Здається, це було тисячу років тому. Минулого вечора, коли вони йшли разом до ресторану. Кроулі вже давно не носить окуляри, тільки при виході в місто на спільні прогулянки — і сьогодні вперше за довгий час шкодує про це.
Вона хапає чашки, що стоять на краю столаї, дивом не випускаючи їх з неслухняних рук, у два кроки підходить до раковини. Аби не показати свого хвилювання, аби не дати їй зрозуміти, як вона переживає…
Кроулі не обертається і не прислухається до звуків за спиною – їх не чути за шумом води. Кроулі відчуває, як її обіймають зі спини, варто тільки вимитим чашкам опинитися на сушці — тонкі руки погладжують її плечі та опускаються вниз, до талії. Азірафель притискається до спини Кроулі і лягає щокою їй на плече, починаючи мірно погойдуватися.
До цього затиснута і напружена, Кроулі поступово розслаблюється у впевнених руках.
— З тобою все гаразд, моя люба? — Азірафель цілує її шию, запитливо заглядаючи в обличчя. — Ти весь ранок сама не своя.
— Я в нормі, янголе, — відповідає Кроулі після секундної затримки. — Просто не виспалася.
Вона розвертається до Азірафель обличчям і витримує погляд віч-на-віч, старанно не звертаючи увагу на занепокоєння, що там плескалося — хоча совість вимагає вимовити стандартні фрази заспокоєння.
Кроулі відводить очі та біжить поглядом по кухні, натикаючись на єдиний у всьому будинку календар — з пейзажем квітучого саду посеред пустелі, що завжди показує саме точну дату, навіть якщо її ніхто не відзначав.
Сьогодні він стоїть на позначці «середа», і Кроулі хмуриться, згадуючи, що це означає. Азірафель ловить її погляд та запитливо хмуриться.
— Піду я прогуляюся, — каже Кроулі й цілує ангела перед собою в ніс, а потім швидким кроком виходить з квартири.
І тільки вибігши вниз на залитий сонцем вуличку, Кроулі згадує, що залишила свої окуляри на столику.
***
Parler, oui, mais pas seul,
Parler c’est écouter
Et se taire, au contraire,
Ce serait s’isoler
Je parle haut
Oh oh oh, je parle haut
Говорити — так, але не поодинці,
Говорити - значить слухати,
А мовчати – навпаки,
Це означало б ізолюватись.
Я говорю голосно,
О, я говорю голосно
Весна в Парижі видалася спекотною та сонячною. Кроулі йде повз уже по-літньому зелений й вкритий квітами бульвар, огинаючи виставлені аж на середину тротуару столики. Сьогодні — день, коли Азірафель спілкується із сусідами. І це достатній привід для того, щоб вважати й без того незручний ранок зовсім зіпсованим.
Не те щоб Кроулі це так справи, ні. Вони живуть у різних будинках, кожна веде своє життя. А те, що більшість часу проводять разом, в компанії один одного — це вже дрібниці, правда?
Усі в окрузі давно вважають їх парою, і ні Кроулі, ні Азірафель не збираються їх переконувати у зворотньому. Такі плітки щонайменш позбавляють їх необхідності відважувати залицяльників — причому з обох боків порівну. Але Азірафель добра душа, і навіть попри це, продовжує спілкуватися з жителями їх маленької вулички, запрошувати їх на чай у свій магазинчик, терпляче вислуховувати всі новини та плітки і посміхатися-посміхатися-посміхатися.
—У мене на цьому світі більше нікого немає, крім тебе, — подумки кричить Кроулі щоразу, коли Азірафаель згадує про День Спілкування з Сусідами. — Я хочу бути єдиною, кому ти посміхаєшся.
Але вона нічого не каже вголос, звичайно ж ні. Адже це безглуздо — бажати, щоб хтось належав тільки тобі і нікому більше? Тим більш, якщо йдеться про ангелів й демонів.
Кроулі сама не знає, чого намагається добитися своєю раптовою втечею.
Щось глибоко всередині неї наївно хоче, щоб Азірафель вибігла слідом за нею на вулицю, наздогнала — просто як у тих сучасних фільмах, де надто багато пафосу та замало справжніх емоцій. Але цього не буде, так? Адже Кроулі сама сказала їй, що все гаразд, немає причин для занепокоєння. Азірафель завжди вірить їй у таких речах. Вона не ставитиме її слова під сумнів.
З роздумів її виводить чиїсь обережний дотик. Кроулі обертається — і серце пропускає удар від погляду на високого чоловіка в потертому сірому пальті, зі сплутаним сивим волоссям. Сенс зверненого до неї питання сягає не відразу.
— Je vais bien, — відповідає вона, заперечливо хитаючи головою. — Je n'ai pas besoin d'aide. Merci*, — додає вона з посмішкою, дивлячись услід перехожому, що запропонував їй допомогу, — схожему на старого професора, в окулярах та темній шапці — який неохоче вірить її запевненням і йде собі далі, привітно посміхнувшись їй насамкінець.
Кроулі знаходить поглядом найближчу вітрину і скалить зуби у відповідь своєму відображенню. Похмура, бліда, з розпатланим волоссям і в м'ятому одязі — наче не спала всю ніч та вертається з попойки в якомусь клубі. Ще й безглузді пластикові окуляри в синьо-біло-червону смужку на очах — перше, що трапило їй під руку в сувенірній крамниці на розі вулиці. Вигляд той ще.
Вона могла б надивувати собі нові окуляри, чистий одяг, могла б повернутися до залитої сонцем квартири Зіри на другому поверсі. Але ноги вперто несуть її вперед, та незабаром в обличчя їй кидається потік холодного свіжого повітря із запахом водоростей.
Яскраво світить сонце, сліпивши очі крізь ні на що не придатні іграшкові окуляри. Кроулі мружиться і йде далі вздовж обгородженого берега Сени.
Це так дивно — пробиратися крізь натовп і не прислухатися до людських думок. Не шукати зерно зла, чи можливі шляхи спокушання, просто проходити повз…
Кроулі вже майже рік як перестала писати звіти вниз.
Вони домовилися про це майже одразу. Ніяких більше сторін, жодних проклять чи благодаті. Просто дві звичайнісінькі жінки, які живуть життям простих людей.
(наскільки вони взагалі можуть бути людьми, чи жінками, чи парижанками — але в них завжди гарно виходило вдягати нові маски)
Азірафель справляється з цим набагато краще, у неї сонячна посмішка та зморшки навколо очей, а внутрішнього світла та позитиву вистачить на пару століть уперед. Кроулі заздрить її легкості та безпосередності, вмінню легко сходитися з людьми навколо — трохи, зовсім не підозріло.
Це їхня перша весна в Парижі.
Перша весна їхнього нового життя, яке вони зустрічають разом .
Світ врятований, Апокаліпсису не буде, Небеса і Рай підозріло затихли та не виходять на зв'язок із тієї знаменної суботи-яка-мала-бути-останньою. Але чи буде кому рятувати самих рятівників Землі?
Вони живуть тут менше ніж рік, якихось жалюгідних п'ять-шість місяців. Варять каву вранці, їдять млинці в кав'ярні на сусідній вулиці, ходять гуляти в парк і читають вголос книги, лежачи на траві біля маленького озера — маленького, більше схожого на калюжу ставка, і слухають гру вуличних музикантів, тримаючись за руки в жовтому світлі вуличних ліхтарів.
Декілька місяців щастя — незліченно мало для безсмертних істот за мірками Раю чи Ада.
Дуже багато, якби вони намагалися знайти їх.
Кроулі йде далі вздовж набережної, притримуючи руками окуляри, щоб не злетіли від чергового пориву вітру. Вдалині видніється острів Сіте і величні шпилі собору паризької Богоматері, а Кроулі сміється — відкидаючи вбивчу думку зайти туди, всередину, і помолитися, сподіваючись, що вона почує.
Вона йде далі, до мосту, проводячи рукою по зв'язках із замків із вигравіюваними іменами всіма мовами світу.
Нещодавно вони приходили сюди разом із Азірафель, стояли на цьому самому місці й сперечалися про безглуздість подібних вчинків. Адже раз на кілька місяців усі замки спилюють і здають на металолом, тож ні про яке «скріпити назавжди» і мови не може бути. А викинуті в річку металеві ключі згубно впливають на екологію і вбивають риб, що там живуть.
— Якщо так хочеться зберегти пам'ять на підтвердження свого союзу, треба вибирати щось набагато довговічніше, ніж замки на мосту в центрі міста, — сказала тоді Кроулі, крутячи в неслухняних від холоду руках ремінець наручного годинника, і дивлячись вдалину на приховані під льодом води Сени.
— У нас попереду — весь час світу, — відповіла Азірафель, цілуючи почервонілі від холодного зимового вітру руки.
Кроулі не вірить їй ні тоді, ні тепер.
***
S’entendre, sourire et se dire qu’on n’est pas tout seul
Se tendre et s’unir 100 ans sur un coup de gueule
Je parle haut
Oh oh oh, je parle haut
Щоб оголоситись, усміхнутися і сказати собі, що ти не самотній,
Дотягнутися і згуртуватися на 100 років на одному крику душі.
Я говорю голосно,
О, я говорю голосно.
Кроулі сидить у великій старовинній ванні на високих різьблених ніжках і дивиться на те, як вода повільно підіймається вздовж бортиків. Її плескіт луною віддається від високих кахельних стін, і від цього галасу голова у демонеси йде обертом.
Це дурниці, що їм, інфернальним істотам, не потрібен догляд за собою. Справжнім оболонкам він може бути й не потрібен, але фізичне тіло утримувати в гарному стані важливо і навіть приємно.
Кролі подобається приймати ванни, вмиватися вранці, стежити за собою і здійснювати тисячі дрібних дій, з яких складається людське життя. З розвитком технологій все це стало набагато легше, аніж у давні часи — і з нудної потреби підтримувати видане тіло у дієвому стані (жодні дива не можуть позбавити тебе від залишків піску по всьому тілу, чи запаху нечистот що сповнював людські міста ще століть п'ять тому) це перетворилось на приємні ритуали.
А з того часу, як вони з Азірафель домовилися прийняти жіночу подобу — з метою маскування, звичайно, без жодних задніх думок — Кроулі полюбила догляд за собою ще більше. Можна прикриватися пишномовними словами про необхідність підтримки фізичної оболонки в належному стані, але чого вже гріха таїти — Кроулі це просто на радість.
Їй подобається бути жінкою, подобається те, як змінилися традиції за останні сторіччя. Подобається XXI століття з його прогресивними поглядами та довгоочікуваною свободою від надлишків минулого. Жінкам тепер набагато легше та комфортніше, ніж у перші роки нової ери. І тим більше краще, ніж у XIV сторіччі. Кроулі досі ненавидить XIV сторіччя.
Але — відколи припинилися регулярні звіти «вниз», все це втратило сенс.
Насправді вони з Азірафель затіяли це все тільки заради маскування. Змінити свою зовнішність і звички, перебратися жити в інше місто, обірвати всі зв'язки з минулим життям і ретельно замістити сліди, сподіваючись, що ані Рай, ані Пекло не шукатимуть їх…
Тим більше — у самому центрі Парижа, за якихось чотири сотні кілометрів від Лондона.
Альфа Центавра, звичайно, було б надійніше. Або хоча б залягти на дно в різних частинах Землі, далеко від цивілізації, прочекати там пару століть — параноя у Кроулі завжди працювала на відмінно. І Кроулі знала, що вся історія зі скасуванням Армагеддона не пройде їм задарма.
Не можуть обидва офіси за помахом пальців забути про те, що сталося, і повернутися до повсякденних справ — як не намагалася Азірафель переконати її в тому, що небезпека давно минула.
Кроулі приходить до тями від тиші — вимкнені крани з водою, в голові стоїть дзвін і чути тільки власне дихання. Вона опускає голову назад, розплескує воду на підлогу — та набралася майже під бортик.
— Так і знала, що знайду тебе тут, — вона перехоплює руку і цілує кісточки пальців, закидаючи голову, щоб зустрітися з Азірафель поглядом. Та у відповідь усміхається й окреслює контур гострих вилиць, нахиляючись, щоб поцілувати її у куточок губ.
— Що ти робиш, одяг намочиш! — запізно шипить демонеса, розвертаючись до неї обличчям, через що на підлогу виливається ще більше води. — Ну ось, я ж казала, — насупившись кидає вона, дивлячись як одяг Азірафель темніє від вологих плям.
Та у відповідь на це сміється і міцно обіймає Кроулі, притискаючись до її мокрої спини, що викликає нову порцію шипіння. Порожня і дзвінка кімната наповнюється звуками життя.
— Ти останнім часом незвично замислена, моя люба, — Зіра спирається на борт ванної, так що рукави її прозорої блузи намокають ще сильніше, і виводить пальцем кола по воді. — У тебе точно все гаразд?
Я щодня хвилююсь за тебе.
Я не заслужила стільки щастя поряд з тобою.
Така ідилія не може тривати нескінченно.
— Тобі здається, янголе. Я в нормі, — Кроулі повертає голову і з цікавістю розглядає розсип чорно-рудих родимок родичок у себе на ногах. — Ви вже закінчили, чи ти послухалася мене і просто вигнала їх усіх додому?
- Мадам Леруа - не "всі"! — ображено надує губи Азірафаель. — Вона скаржилася мені на свого недолугого онука з Канади, який нещодавно брав участь у змаганнях…
— Проте ти тут, а не п'єш чай разом з нею, — іронічно зауважує Кроулі, старанно ігноруючи той факт, що вона лежить абсолютно гола у ванній, а майже наскрізь мокрий одяг Азірафаель ніяк не полегшує справу.
— Хотіла якнайшвидше побачитися з тобою, — сонячно відповідає та, і Кроулі зітхає, забуваючи всі заготовлені у відповідь шпильки. У деяких питаннях ангел досі дуже проста і наївна. Або дуже вміло це вдає.
Кроулі не любить, коли ангел приходить до неї додому. Маленька квартира на другому поверсі книгарні бачиться їй більш затишною і обжитою, ніж ця величезна млява будівля із високими стелями та купою порожніх кімнат.
Сюди іноді — дуже рідко, лише особливими днями — можна приходити ночувати, але не більше. Це її територія, самотня і порожня, як безодня десь глибоко всередині Кроулі — там, де багато років тому була беззастережна віра у НЕЇ.
Кроулі більше не намагається досягти ЇЇ милості.
У Кроулі на другому поверсі — чортова філія Едемського саду.
— У консерваторії сьогодні ввечері дають концерт органу та скрипки, — ніби між іншим, каже Азірафель. — Чи не хочеш сходити? Я знаю, де роздобути квитки.
Кроулі у відповідь на це морщиться і хоче сказати, що не хоче виходити нікуди в найближчу сотню років. Але потім сама собі обіцяє над цією пропозицією подумати.
Вони як Кай та Герда з тієї дитячої казки — живуть один навпроти одного. Не вистачає лише дошки, перекинутої поміж двома балконами.
Але казки не можуть тривати вічно, Кроулі це знає. Вона з жахом чекає того дня, коли когось із них забере до свого царства Снігова Королева. Вони надто різні, аби жити разом. І спричинять цим біду на обох, якщо раптом з'являться забирати одну з них.
Азірафель каже, що це дурниці, і у Кроулі надто сильна параноя.
Сама Кроулі залишається при своїй думці.
У Азірафель в кімнаті в'язані пледи та фіранки з тюлю. У Кроулі — намальовані пентаграми та захисні знаки.
Демониця дивиться на безхмарне небо Парижа і знає, що рано чи пізно в них над головами розкриється буря.
***
Bien sûr qu’on se, bien sûr qu’on se,
Bien sûr qu’on se perd parfois
Mais le timide, le taiseux, le cynique,
Le bileux, l'indécis
Le timide, le taiseux, le cynique, le bileux
Se perdent aussi
Oh oh se perdent aussi
Звичайно ми, звичайно ми,
Звичайно, ми губимося іноді.
Але скромні або мовчазні, цинічні,
Жовчні чи нерішучі,
Скромні або мовчазні, цинічні чи жовчні,
Теж губляться,
О, вони теж губляться!
Небо навколо бездонне та багряно-червоне.
Кроулі дивиться вгору і здається, що вона тоне в його глибині.
Вона вже не вперше бачить цей сон, але відчуття щоразу такі, ніби все відбувається насправді. І водночас — як і все це відбувається не з нею.
Не в цьому житті.
Військова база в Тадфілді схожа на себе лише атмосферою. Це зовсім інше місце, з іншими людьми та іншим розташуванням будівель, які майже не видно через димчасте марево. Все навколо трохи колихається, і розмивається якщо відвести погляд.
Кроулі дивиться на те, як чотири незнайомі дитини перемагають Вершників Апокаліпсису, і знає , що ось цей хлопчик, схожий, і водночас не такий, як їхній справжній Адам — Антихрист.
Подібність між ними як між актором кіно та персонажем з обкладинки дешевої книги — начебто всі риси схожі, але одразу видно, що щось не так.
Кроулі дивиться на все це ніби збоку, і навіть бачить себе — в іншому одязі, з зовсім незнайомою зовнішністю, вона ніколи раніше не мала такого тіла.
Вона хоче закричати і зупинити те, що відбувається, але не може вимовити жодного слова.
— Тепер уже все, як ти гадаєш? — запитує Азірафель. Його голос чути звідкись ззаду і праворуч, але Кроулі не бачить нічого крім рожево-білого марева — тільки рука вже звично знаходить чужу долонь і стискає, передаючи трохи впевненості.
— Не для нас, на жаль, — відповідає якийсь-не-справжній-Кроулі, знизуючи плечима.
— Я не думаю, що у вас є підстави для тривоги — авторитетно каже Адам, дивлячись Кроулі прямо в очі, і її (його?) знову пробиває холодний піт від того, з якою легкістю цей хлопчик бачить її наскрізь. — Мені відомо про вас двох. Не хвилюйтесь .
Кроулі розплющує очі в повній тиші і кілька разів моргає, звикаючи до напівтемряви, що панує у кімнаті.
Вона тихо видихає крізь зуби і дивиться у стелю, намагаючись зрозуміти, наскільки поганим знаком є бачити уві сні самого Антихриста. Бачити вже не вперше .
За всіма параметрами виходить, що точно не до добра.
Праворуч від неї мірно сопить Азірафель, закутавшись у тонке простирадло, і Кроулі відчуває малодушне бажання розбудити її. Прямо зараз, посеред ночі, підняти і розповісти про всі свої побоювання, про страх накликати на неї лихо однією своєю присутністю поряд. Але — рука боязливо завмирає, не дотягнувшись до чужого плеча.
Напевно, саме це відчувають маленькі діти, коли прокидаються посеред ночі від своїх дитячих проблем і йдуть до батьків, щоб вони встали і всі за них вирішили. У Кроулі була тільки мати — якщо її взагалі можна називати подібним словом. Але вона ніколи не могла дозволити собі такої поведінки, вона не була людиною і ніколи не проходила через "дитинство" — навіть якщо зараз шалено мріє про щось подібне.
Їм, окультно-ефірним істотам, не потрібен сон. Не в прямому розумінні цього слова. Але Кроулі все одно боїться розбудити Азірафаель — сама не знаючи чому. І розповісти про це теж не може.
Замкнене коло, палка з двома кінцями.
Кроулі рухається ближче до янгола та обіймає її зі спини, забирається під край бавовняного простирадла, який виходить собі відвоювати. Азірафаель, не прокидаючись, бурчить щось і втикається Кроулі в шию, притискає її до себе у відповідь.
Демониця засинає з важким серцем, в глибині душі сподіваючись, що у неї вистачить сил захистити свого ангела, коли обставини нарешті наздоженуть їх.
***
Pour faire lire le fond de toi,
Je commencerai par moi
Parce que le timide, le taiseux, le cynique,
Le bileux, l'indécis
Le timide, le taiseux, le cynique, le bileux
Je l’aime aussi
Oh oh oh, je l’aime aussi
Щоб прочитати глибину твоєї душі,
Я почну з себе,
Тому що скромні або мовчазні, цинічні,
Жовчні чи нерішучі,
Скромні або мовчазні, цинічні чи жовчні,
Вони мені теж подобаються,
О, я їх також люблю.
Азірафель ходить магазинчиком і старанно ігнорує включений комп'ютер, який Кроулі показово встановила на чільне місце — посеред низького журнального столика.
Вона ще взимку витратила майже цілий тиждень на те, щоб спочатку вмовити, а потім допомогти скласти електронний каталог усіх книг. Але користуватися ним ангел все одно не збиралася, покладаючись по-старому - на свою пам'ять.
І робила це щонайбільш демонстративним чином.
Нещодавно Азірафель відмовилася від формату книгарні, визнавши її такою, що вижила себе. Тепер гордо називала себе господинею приватної бібліотеки, яка надає рідкісні та унікальні історичні книги тим, хто знається на них.
Наразі вона ходить від стелажа до стелажа, збираючи для одного замовника книги з ангелології. Кроулі заради інтересу бере верхню книгу з числа вже відібраних і відкриває на випадковій сторінці.
— Особлива функція Архангела - бути захисником роду людського, — читає вона вголос і сміється з перших слів. — Саме тому його обирає Господь у тих випадках, коли Йому необхідно подати звістку обраним Ним людям. Архангел Гавриїл постійно молиться за людей: він "просить і молиться за тих, хто живе на Землі, і благає в ім'я Господа духів". Крім того, він третій із усіх Архангелів очолює Небесне воїнство, — наступні рядки про "особливу роль у покаранні грішних ангелів" вона розсудливо пропускає.
— Серйозно, янголе? — питає вона через якийсь час, перегорнувши ще кілька сторінок цієї Дуже Змістовної Книги. — У чому сенс — давати людям такі книги, якщо ми з тобою обидві знаємо, що там написано повну нісенітницю?
— Людські теорії та фантазії досить цікаві, — кричить Азірафель звідкись із далекого кута, голос її звучить приглушено. — Люди такі смішні у своїх спробах пояснити те, що їм не відомо. Але ж за ними так цікаво спостерігати! — вона виринає з-за стелажа в іншій частині крамнички, несучи в руках дві нові книги.
(і віддавати книги у користування — зовсім не те ж саме, що продавати, тож на цей компроміс заради зберігання своїх колекцій та цілком згодна)
Кроулі кидає погляд на рідких перехожих за вікном і показово розвертає своє крісло спиною до вхідних дверей, показуючи тим, наскільки цікаві для неї спостереження за людьми.
Азірафель у відповідь на це сміється, складає всі книги назад в одну стопку і підходить до Кроулі, цілуючи її кудись у маківку. А потім іде далі. Дивиться уперед з відсутнім поглядом, задумливо змахує руками — думками вже давно не тут.
Демониця зручніше влаштовується в кріслі та з ніжністю дивиться на те, як ангел ходить вздовж полиць зі своїми дорогоцінними книгами, бурмоче щось собі під ніс, проводить пальцями по старовинних корінцях.
Яскраво світить сонце, у відкрите вікно долинає спів птахів, десь під стелею цокає годинник. Кроулі розслабляється, спостерігає за всім з-під напівприкритих повік. Якоїсь миті вона навіть засинає.
З дрімоти її виводить голос Азірафель — та стоїть до неї спиною і щось шукає у відкритій книзі, але звертається безперечно до неї.
— Знаєш... Габріель насправді не злопам'ятний, — Кроулі сонно моргає, намагаючись зрозуміти, чого ангел зараз це говорить. — Просто на ньому лежить надто багато відповідальності. І нема кому подати йому руку допомоги.
Кроулі шипить собі під ніс і потягується, маючи намір сказати Азірафель все, що вона думає про Небесне начальство в принципі і одного важливого Архангела конкретно.
Але завмирає на середині руху, прислухаючись до своїх почуттів.
А потім невірно дивиться Азірафель прямо в очі, бачачи в її погляді підтвердження того, що так лякало її всі ці місяці.
Не здалося.
Перші кілька секунд Кроулі відмовляється вірити, сподівається, що це просто жарт, що їй привиділося. Але — ні, помилки бути не може. Слідом за усвідомленням цього в голові проносяться захисні знаки та заклинання, можливі притулки на сусідніх вулицях, шляхи відступу…
Але і їх Кроулі відкидає, знову зустрівшись поглядом із ангелом, яка спостерігала за нею весь цей час.
Занадто пізно.
Їх уже виявили.
Долоні самі собою стискаються в кулак — від розпачу та безсилля. Неможливості нічого зробити і хоч якось врятуватися, виграти час, підготуватися до оборони… Тільки який у цьому сенс? Простіше вже взяти і вийти на середину вулиці, щоб здатися самим, полегшити їм пошуки.
Або сидіти і чекати, поки ті самі не знайдуть цього будинку.
Кроулі мовчить, бо слів немає — та й що ще можна сказати в такій ситуації?
Вибач, що через мої страхи вони вийшли на нас, і тепер ти в небезпеці?
Дякую, що не злякалася щасливого життя зі мною?
Ці пів року коштували очікування у шість тисяч років?
Азірафель ставить книгу на полицю та мовчки йде в глибину магазинчика, а Кроулі хоче покликати її та попросити повернутися, не залишати хоча б в останні хвилини щастя. Тільки не може видавити з себе ані слова.
Чужу присутність вони обидві відчувають майже одразу ж, але очікування розтягується на добрі двадцять хвилин — Кроулі знає це, бо її крісло повернуте прямо на годину під стелею, і вона стежить за повільним ходом хвилинної стрілки.
Час тягнеться немов гумка. Азірафель давно вже повернулася, чомусь несучи на таці чайне приладдя, і тепер все в тій же тиші сидить навпроти Кроулі, помішуючи ложкою цукор у своїй чашці.
Чашок на столі три, але Кроулі не в тому стані, щоб хвилини, що залишилися, — перед чим? Стратою, публічним покаранням, розвтіленням, чимось ще більш жахливим? — витрачати на подібні дрібниці.
Дзвенить дверний дзвіночок.
Азірафель встає, дивиться вперед напружено і зібрано, а Кроулі не може навіть зрушити — на неї тисне ангельська благодать неймовірної сили. Архангел, не менше.
Отже, вони прийшли за Зірою, до демона їм навряд чи є справа.
Але чому вона тримається так спокійно та впевнено?
Азірафель тим часом сідає й робить ледь помітний рух пальцями, немов запрошує. Кроулі чує легкі, спокійні кроки, що прямують до порожнього крісла — і тієї самої третьої чашки чаю. Ангел не відриваючись дивиться на того, хто увійшов ( увійшли ?), в її очах немає страху — тільки рішучість і ще щось, щось незнайоме.
На початку Кроулі бачить довге сіре пальто, потім — неохайно пасма світло-сірого, майже попелястого волосся. Жінка Кроулі не знайома, проте фізичне тіло легко змінити, а справжня форма завжди буде одна.
— Габріель, — хвилина мовчання віч-на-віч.
— Азірафаель, — ледь помітний кивок.
Жінка повертається до неї, і під поглядом цих пронизливих фіолетових очей Кроулі не може навіть вдихнути.
— Кроулі, - нарешті каже та, і в демониці сил вистачає тільки на кивок — голос її підводить. Габріель ще якийсь час дивиться на неї, шукаючи щось зрозуміле тільки собі одній, а потім раптово обм'якає і сідає-падає в крісло.
— Не може бути, — невірно каже вона, і Кроулі намагається нічому не дивуватися. — Це просто неможливо.
У новому тілі Габріель зовсім не схожа на сповненого влади начальника, який тримає у залізних рукавицях усю Небесну канцелярію. Зараз вона виглядає як звичайна тендітна жінка, пригнічена вагою своїх проблем та переймань.
Зустрінь Кроулі когось схожого на вулицях міста — спитала б, чи не потрібна допомога.
Азірафаель розливає чай і протягує Габріель одну з чашок — та хапає її двома руками, незручно підносячи до рота і випиває одним духом, а потім морщиться від неприємного відчуття окропу в роті — смаку вона навіть не відчула.
— Цього просто не може бути, — знову каже вона, хапаючись руками за голову. — Ви ж, ви...
Відвернули Апокаліпсис?
Зупинили війну між Раєм та Адом?
Порушили всі мислимі заповіді своїх сторін і продовжили жити разом?
— Ви…існуєте.
Кроулі здивовано переглядається з Азірафель та відчуває, що небезпека якщо не минула зовсім, то відкладається до певного часу так точно.
— Це якесь безумство, я нічого не розумію. Всі на Небесах просто повернулися до своїх справ, ніби не було Великого Плану та війни з… З іншими. Не було розпоряджень щодо знищення Землі — нічого не було! Наче всі забули і чекають ще шість тисяч років. І тільки я пам'ятаю про події у той день. Пам'ятаю що там були ви обоє…
— Людина, — напівствердно видихає Кроулі, шукаючи в Азірафель підтримки. — Хлопчик Антихрист, Адаме, це все його рук справа! — пояснює вона, бачачи, що співрозмовниці зовсім не розуміють, про що йдеться. — Він сказав, що всім нам краще б забути про те, що сталося того дня.
— Я думала, це стосується лише людей, — здивувалася Азірафель. — Виходить, його сил вистачило на те, щоб навіяти це всьому ангельському воїнству?
— І демонам теж, судячи з того, що Везельвул з того часу не виходить на зв'язок... — Габріель при згадці цього імені морщиться і ледве приховує гіркоту, але нічого більше не каже.
— Чекай, — Кроулі тільки зараз усвідомлює масштаб почутих новин. — Отже, нас ніхто не шукає? Ні ви, ні... Нижній офіс?
— Моя люба, навіщо їм нас із тобою шукати?
— Навіщо?.. — перепитує Кроулі й почувається дуже безглуздо під здивованими поглядами одразу двох янголів.
— Ніхто з наших не пам'ятає про ваше існування, — трохи роздратовано пояснює Габріель, і Кроулі впізнає того самого прискіпливого Архангела-перфекціоніста, з яким у неї так не ладналися стосунки ще в доісторичні часи. — Хто ви такі, чим займалися, чи були у нас взагалі агенти та противники, які регулярно перебували серед людей — нічого. Начебто вас двох не існувало. І звинувачувати вас тим більше нема в чому…
Кроулі чує дзвін у вухах. Розуміє, що весь цей час переживала даремно, що всі її страхи були марними. Азірафель переводить погляд з Габріель на Кроулі і втомлено-терпляче зітхає.
— Моя люба, чому ти мені нічого не сказала? — питає вона, беручи Кроулі за руку — і та знову почувається безглуздо, адже й справді — вона могла просто розповісти про свої побоювання.
— Але ти чомусь пам'ятаєш, — Кроулі різко повертається до Габріель, бажаючи розібратися в усьому раз і назавжди.
— Пам'ятаю, — погоджується архангел, крутячи в руках порожню чашку з-під чаю. — Але й зла я вам не бажаю. Я намагалась спілкуватися з… З Богинею, — каже, нервово ковтаючи. — З'ясувати чи не сон це, чи не божевілля. Чому лише в мене лишилась пам'ять про те, що сталося…
— Але вона лише дивилася на тебе та посміхалася? — припустила Кроулі.
— Хитала головою та не хотіла більше слухати. На мене після цього косо дивилися навіть Уріїл із Михаїлом. Я відчуваю, що вони зовсім нічого не розуміють! І це так… Важко? Послухайте, — вигукує Габріель, хапаючи Кроулі за руку — і та задихається, очікуючи, що зараз її обпалить променями чистоти та непохитної впевненості. Але...
Дотик Габріель м'який і трохи лоскітний. Він зовсім не палить, як мала б палити Кроулі аура будь-якого ангела, тим більше такого сильного. Габріель — другий ангел, який торкається Кроулі, і вона зовсім не відчуває ненависті або зневаги.
— Слухайте, — каже вона ще раз, трохи ковтаючи слова від хвилювання. — Я знаю, що ніколи не була до вас лояльна, якщо моя пам'ять показує все правильно. Але я не можу бути там. Не можу виконувати свої обов'язки, не знаючи, у чому кінцева мета. Можна, можливо… Чи можна я іноді буду приходити до вас?
Кроулі ковтає й дивиться здивовано на Азірафель, яка п'є вже другу чашку чаю, ховаючи в неї свою — задоволену? Радісну? Збагнути б, що в неї зараз на думці — усмішку.
Потім на Габріель, в очах якої бачить розпач та таке знайоме бажання не бути самотньою.
І, щось їй підказує, що коли вже знайшовся ще один ангел, готовий тримати її — демона, що занепала, що зрадила "велику" ідею заради сумнівних задоволень, нехай навіть у цьому не було її прямої провини — готовий тримати її за руку — це щось та значить.
Габріель попереду ще багато чудових відкриттів. Какао. Тепле вбрання. Пиво. Соціальні мережі. Музичні автомати у барах, де можна замовляти музику на свій смак.
А ще — довгі розмови вечорами. Адже іноді це дуже важливо мати можливість просто поговорити, вилити душу, висловити все, що тебе хвилює — і отримати відповідь. Немає нічого гіршого за байдуже мовчання.
Вже хто-хто, а Кроулі це точно знає.
Moi je parle
Je tente, je tente, j'essaie
Tu sais y'a pas de mal
C'est le silence qui m'effraie
C’est le silence qui m’effraie
Moi je parle
Je tente, je tente, j'essaie
Tu sais y'a pas de mal
C'est le silence qui m'effraie
C’est le silence qui m’effraie
Moi je parle
Je tente, je tente, j'essaie
Tu sais y'a pas de mal
C'est le silence qui m'effraie
C’est le silence qui m’effraie
Moi je parle
Я говорю,
Намагаюся, намагаюся, пробую.
Знаєш, у цьому немає нічого поганого.
А ось мовчання мене лякає,
Я боюся мовчання.
Я говорю,
Намагаюся, намагаюся, пробую.
Ти знаєш, у цьому немає нічого поганого.
Зате мовчання мене лякає,
Я боюся мовчання.
Я говорю,
Намагаюся, намагаюся, пробую.
Знаєш, у цьому немає нічого поганого.
А ось мовчання мене лякає,
Я боюся мовчання.
Я говорю!