Work Text:
? яка між нами різниця
.як між приголосними й голосними
– Паралітики, психотики, резорбтивні та корозійні, рослинні та синтезовані… – тьмяне світло відблискує на рівних рядах склянок та пляшечок. – Серце, печінка, шкіра, нервова система… – кімната потопає у сірих сутінках чи то ранку, чи то вечора, все на Ґ`єді Прайм є якимось тьмяним, вигорілим під променями їхнього напівмертвого сонця. – Ниркові, шлункові, легеневі… Рідкі, газоподібні та суспензії… – промовляє вкрадливий голос Фейда-Раути майже речитативом, майже так, як мати Пола шепоче свої літанії. – Миттєвої та відкладеної дії, ті, які не розпізнає жоден вловлювач… – у На-Барона вражаюча колекція і, здається, витончений смак, якщо так можна сказати про збірку отрут. – Мускі для напою, аумас для їжі… – веде далі колись Раббан, але тепер вже точно Харконнен лік своїй “аптечці”. – Верите, Елака, Рачаґ, рідота, яку намішав колись Пітер… – о, так, недбало названа “залишкова” отрута де Вріса дійсно цінний екземпляр, справжній діамант колекції Фейда.
Пол не вглядається у полиці, заставлені рядами і рядами різноманітних способів вбивства, десятками обережно відміряних у грамах та унціях й схованих під затемненим аптекарським склом смертей; концентрується натомість на фігурі їхнього власника.
Меланжеві видіння являють Муад’Дібу багато жахливих сцен з майбутнього-яке-має-статися та майбутнього-яке-вже-не-станеться, серед безкінечних битв та куп обвуглених тіл сни про любого кузена майже приємна перерва.
Майже.
Фейд-Раута збирає отрути зовсім не з наукової цікавості, хоча є щось і від захвату дослідника у тому із яким ентузіазмом він віщає вдячній публіці фамільних гладіаторських боїв про ефекти своїх отрут, показуючи кожен з них на практиці передсмертних конвульсій чергового раба. Молодший небіж Барона дійсно подарував друге дихання старій харконненській традиції двох ножів у гладіаторських поєдинках: чорне лезо – чисте, а білий – колір отрути. Але отрути – це зброя асасинів та лицеплясів, зброя, яка не рахується з фізичною силою опонента, не зброя рівного проти рівного, не знаряддя чесного поєдинку, до якого так прагне Фейд.
Чи було лезо, яке Фейд-Раута приставив до горлянки своєї матері, змащене отрутою? Чи хотів би сам Раута, аби воно таким було, даруючи їй швидку й безболісну смерть, замість довгих конвульсій від невмілих порізів, нанесених тремтячими руками дитини? Гурні Халек вчив Пола, що у вбивстві вістрям немає вишуканості, а чому вчили Фейда?
Молодший Харконнен виглядає надто крихким у цих видіннях: бліда шкіра у контрасті з яскравими тканинами пишних вбрань, скляний погляд темних очей; наче одна з багатьох мармурових статуй з колекції Владіміра Харконнена ожила й втекла зі свого постаменту в покоях Барона, шкода, правда, не надто далеко. Пол часто задумується, чи згадує його кузен про засніжені рівнини й крижані води Ланківейлу, чи хотілося б йому повернутися на цю холодну планету на самому краєчку Харконненського домену, подалі від тьмяних променів зірок Змієносця. Чи хотів би Фейд стати тим, ким був його батько – людиною, вільною від заплямованого прізвища й репутації? Чи може На-Барон навпаки прагне до влади й багатств, які йдуть у комплекті із цим прізвищем, і доля вирішила, що злий жарт, який вона зіграла із старим Абулурдом, можна повторити двічі? Можливо, Харконненське фамільне безумство й жорстокість однаково сильні в обох братах, а молодший це просто ліпше приховує?
Пол намагається не губитися у “а що якби…”, якими повниться лляне полотно часу, не задивлятися на ті варіанти майбутнього, у яких Фейд-Раута виріс не у палаці в Харко, у яких Великі Доми не закрили очі на долю однієї дитини, не дозволили ще одному життю бути відданим на поталу Барону Владіміру. Бо всі ці нитки подій і перспектив вже відрізані, вони всі вже давно обірвалися, залишилися лише втраченими можливостями. У реальності Фейд-Раута Харконнен вже давно навчився не згадувати про своє колись щасливе дитинство й покинув звичку кликати покійну Еммі Раббан, прокидаючись від кошмару про тіло, перетягнуте ременями силової збруї, й внизані хагальськими перснями пальці. У реальності майже всі нитки, які ведуть у майбутнє від сплутаного клубку їхньої з Полом зустрічі, закінчуються мертвим тілом Муад’Діба на запорошеній піском підлозі. І його вірні фримени тоді обернуть його у поли своїх плащів та бурок, і уся – до останньої краплі – волога з його тіла буде віддана одному з тисяч резервуарів, де вона змішається з тисячами декалітрів фрименських душ, які були до нього, і які будуть після нього. І його, а колись Джамісів, балісет дістанеться Гурні, а кавник, теж колись Джамісів, залишиться Чані.
– На-Бароне, – доноситься тихий шепіт служки від прочинених дверей до покоїв Фейд-Раути, – Барон очікує на вас.
Пол відмічає із якою майстерністю й внутрішньою дисципліною Фейд приховує свій страх, як швидко від відкидає своє заціпеніння. Він відсилає служку змахом руки й кинувши останній не погляд на полицю із отрутами відправляється до дверей.
– Мені шкода, – шепоче йому услід охоплений видінням Пол. Сутінки кімнати навколо них набувають чіткості, тіні стають різкішими й глибшими. У повітрі зависають часточки пилу й відблиски крихт меланжі, а Раута завмирає, наче прислуховуючись.
Це триває не довше паузи між двома ударами серця, але одночасно розтягується у безкінечність дрібних деталей та вражень. Скляна поволока з таких темних, що майже не розгледіти різниці між райдужкою та зіницею, очей Фейда спадає і Полу бачиться в них ціле море, цілий бурхливий океан, суворіший за води Ланівейлу у завірюху.
Але ось серце робить новий удар, стискаючи й розслабляючи м'язові тканини, відправляючи нову порцію крові артеріями, і Харконнен злегка струшує своїми темними кудрями, відганяючи видіння, продовжуючи свої розмірені кроки до покоїв свого дядька.