Chapter Text
РОЗДІЛ I. Молодий та амбітний
Пальці вже зводило від того, як старанно Ітачі тиснув на клавіші клавіатури, а у скронях починало неприємно нити після годин напруженої праці. Нарешті вимкнувши ноутбук, Ітачі дозволив собі потерти очі й на хвилину покласти голову на руки. Вечір опустився на місто, в офісі давно вже нікого не залишилося, і тільки він вперто продовжував правити код. Про палаючі строки Ітачі дізнався в останній момент — знову хтось щось не встиг, знову забули попередити.
Затриматися на роботі йому довелося не вперше, але він не скаржився. Йому була потрібна ця робота, цей офіс, ці гроші. Треба було заробити хоч щось, щоб допомогти братові. Стажування — це необхідність, а не вибір. Відчуваючи, як тіло нагадує про себе, Ітачі зібрав речі. Пора було повертатися додому. Останній автобус проїхав півгодини тому, але ще можна було добратися на метро — правда, потім доведеться йти пішки.
Втомлено позіхнувши, Ітачі поспішив на вихід. В офісі було тихо, чутно лише приглушене гудіння кондиціонерів і — шум — раптово запрацював кавовий автомат. Ітачі рефлекторно обернувся на звук, не очікуючи зустріти когось у такий пізній час. І було чому здивуватись — біля автомату стояв сам Какаші Хатаке.
Сіре волосся, темна куртка, легка сутулість, у руках — ключі від машини та кавовий стакан. Один із керівників. Відомий тим, що завжди з'являється нізвідки, говорить спокійно, а з його нейтрального виразу обличчя годі було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. Ітачі офіційно кивнув на знак привітання, і тут прозвучало:
— Учіха, так?
— Так. Доброго вечора.
— Добрий. Ти чекаєш когось, чи сам додому?
— Сам. Автобусом.
Какаші кивнув, ковтнув кави, не відводячи погляду від юнака.
— Це не допит, не хвилюйся. Просто помітив, що ти ще тут. Уже майже десята, а надворі — дощ. Транспорт ходить паршиво. Я можу підкинути. Без жодних натяків. Просто як колега.
Ітачі завагався. Загалом, він не довіряв людям, не прагнув нових знайомств, та й не мав на них ані часу, ані бажання. А це ще й начальник... Але в погляді Хатаке не було жодного натяку на тиск чи жалість. Лише звичайна людська втома — така сама, як і в усіх після важкого робочого дня. І факт: дощ, пізно, і вони обоє ще не вдома.
— Гаразд, — коротко кивнув Ітачі. — Дякую.
Машина Какаші була не нова, але добре доглянута. Всередині — приємно пахло м'ятою й кавою. Ітачі сів тихо, не задаючи питань. Какаші зайняв місце водія, пристебнувся, завів двигун. У машині приглушено грала інструментальна музика.
Їхали м’яко, майже безшумно. Краплі дощу розмивали світло вуличних ліхтарів у теплі жовті плями. Ітачі дивився вбік — на вогні міста, що пливли повз, мов у воді. Відчував, як повіки стають усе важчими. Їхати ось так — не в тісному автобусі, а розслаблено, на широкому сидінні — було значно комфортніше. Майже як у дорогому ліжку п’ятизіркового готелю. Або майже як удома, в рідному ліжку.
У голові ліниво пролітали думки про побут: вечеря, Саске, щось там по навчанню, код. Ітачі майже задрімав, коли Какаші порушив мовчання:
— Часто залишаєшся так пізно?
Його голос звучав майже байдуже — наче просто подумки озвучив спостереження.
— Не часто, — відповів Ітачі, не відводячи погляду від вікна. — Але якщо треба — залишаюсь. Старатись доводиться більше, коли ти ще навіть не повноцінний працівник.
Какаші хмикнув.
— Це правда. Хоча ті, хто працює тут роками, теж залишаються. Просто перестають це виправдовувати.
Ітачі ледь посміхнувся — навіть не помітивши цього.
— Ви часто затримуєтесь?
— Я? Я завжди затримуюсь. Просто не завжди в офісі.
На кілька секунд знову запала тиша. Вулиця вивела на міст, і перед ними відкрився краєвид на річку — чорну, гладку, мов дзеркало. Ітачі замигав, намагаючись розвіяти залишки дрімоти, витягнув телефон, перевірив час, потім погасив екран. Повідомлень не було.
— Можна спитати? — озвався він, трохи вагаючись.
— Звісно. Відповідати не обіцяю.
— Чому ви вирішили мене підвезти?
Какаші ледь пригальмував перед червоним світлом, швидко — але не пронизливо — глянув на нього.
— Питання не в тому, чому я тебе підвіз. А чому так мало хто це робить, — його голос був тихим, рівним. — Іноді важливо, щоб хтось просто звернув увагу. По-людськи.
Ітачі повільно кивнув. Без слів.
— Тут зручно? — спитав Какаші за кілька хвилин, коли машина звернула в його район і попливла знайомими вулицями.
— Так, дякую. Мені трохи пройтись — і я вдома.
Машина зупинилася. Дощ уже майже вщух, лише зрідка капаючи по склу. Ітачі зняв ремінь безпеки, взяв рюкзак і вже хотів відчинити двері, коли почув:
— Якщо раптом потрібно буде... не знаю, — Какаші витягнув із кишені візитку й простягнув її, — спитати щось по проєкту або якщо знову не буде чим добратись. Усі ми були новачками.
Ітачі взяв картку. Не сказав «дякую» — просто коротко кивнув. Але Хатаке, схоже, й не чекав більшого.
— Гарної ночі, Учіха. І виспися. Хоч раз.
— Гарної ночі, Хатаке-сан.
Дверцята клацнули. Машина рушила в темряву, залишивши Ітачі дивитися їй услід. На згадку залишилися лише легкий запах кави, м'яти — і відчуття, ніби ніч була не зовсім така вже й безжальна.
…
На ранок все пережите видалося Ітачи сном. Одним з тих дивних, розмитих снів, які мозок генерує після кількох годин без сну та перевантаження. Він навіть не був певен, чи все це відбулося насправді. І тому просто поспішив забути. Піднявся, одягнувся, зібрав ноутбук і рушив на стажування, як завжди.
В офісі Ітачі сів на своє звичне місце ближче до вікна. Колеги ще підходили — хтось на ходу дожував круасан, хтось встиг полаятись на пошту, яка «знову зависла». Ітачі не встиг ні поснідати, ні поскаржитися на життя. Його чекала робота. Треба було поправити код, дописати звіти. А ввечері, вже вдома, доробити дипломи, за якя отримував додаткову копійку.
– Привіт, Учіха, – пролунав голос за спиною.
Какаші Хатаке. Все той же начальник, великий бос, строгий та мовчазний. Вже без темної куртки, просто в чорному костюмі, але з незмінним кавовим стаканчиком в руках. Чи насправді йому настільки подобалась кава з корпоративного автомату? Чи це просто многорічна звичка?
– Добрий ранок, – чемно відповів Ітачі. Нейтрально, але не холодно. Подивився на Хатаке, не відводячи погляду, очікуючи продовження розмови.
– Якщо буде час — зазирни після обіду. Є дещо по твоєму завданню. Увечері збираємось на півгодинний бриф. Ти можеш приєднатися, навіть якщо не з твого відділу. Подивишся, як усе це зсередини.
Ітачі рефлекторно стиснув щелепу. Цього ще бракувало — бути "поміченим".
Він чув про таке. Ще з універу. Не бачив, бо це було його перше стажування, перша “доросла” робота в житті. Але не хотів такого досвіду.
Спочатку тебе запрошують "просто подивитися", потім — “запропонувати ідею”, потім — “залишитися допомогти”. А потім ти вже всередині, п’єш з ними каву, погоджуєшся, що "атмосфера в колективі" — важлива. І починаєш віддавати їм себе.
А Ітачі не мав що віддавати. Ітачі не міг собі дозволити ні помилитися, ні довіритися. Його мета — закінчити стажування, зробити все якісно, отримати офер, отримати гроші. Триматися заради Саске. Все інше — зайве. Треба відсторонитись.
— У мене багато задач, — тихо відповів він. — І дипломні роботи. Я, мабуть, не зможу.
Какаші кивнув, ніби не здивований.
— Звісно. Не наполягаю. Просто залишаю опцію. Якщо передумаєш — заходь.
І вже за секунду його й слід прохолов — зник між рядами столів, ковзаючи легкою ходою людини, яка вміє бути непомітною.
Ітачі втупився в монітор, відчуваючи дивне напруження в плечах. Увага — навіть ввічлива і ненав’язлива — усе одно лишалась увагою. І вона йому не була потрібна.
Коли Какаші знову з’явився — цього разу просто проходячи повз із кимось із керівництва — Ітачі навіть не повернув голову. Він не вдавав — він був зайнятий. І мав бути зайнятим. Постійно. Щоб не лишати часу ні для уваги, ні для слабкостей, ні для знайомств.