Work Text:
Я ненавидів погляд його очей.
Я ненавидів погляд його очей котрі кожен раз дивились на мене. Я ніколи не розумів чому цей хюнг постійно дивиться мені у слід. Чому посмішка така дивна та приставуча, а слова дивні наче він не міг не насміхатися. Кожен раз коли цей хюнг торкався або дивився я почувався завжди незручно і дивно. Хіба йому немає чим зайнятись?
Я намагався достукатись правди, знайти єдину маючу для мене значення людину. Кожен рядок пісні, кожна нота давались неймовірним тягарем та перешкодою, але ніщо не могло змусити мене забути причину. Обіцянка собі що я знайду його, побачу знову. Я нікого не міг просто впустити руки та здатись. Навіть коли сінці розквітали полем по тілу, навіть коли робити кожен ковток повітря було пеклом, а горло дерло наче хтось різав його зсередини, я ніколи не міг просто відпустити його, не міг здатись.
Я не міг, але, здається, він міг. Він міг прилипнути наче той слиз та набридати без умолку. Його дивна посмішка та дивне бажання постійно бути поруч, я ніколи не розумів їх. Той, в котрого здається було все, постійно повертав свій погляд на мене. Це бентежило. Це було тягарем котрий я кожен раз скидував та ігнорував. Ігнорував його погляд, його золоті очі, його кожен новий дотик або слово.
Вони його любили і це було видно. Всі це знали, попри те що ми всі були завжди у одному місці, наче на рівних, але вони любили його. Хтось з нас любив його також. Але я не міг. Ніколи не міг.
Дивний хюнг завжди знаходив час знову прилипнути до мене. І чомусь завжди коли я був зайнятий. Коли противні строки та слова знову не складались у купу, він мовчки сидів поруч, наспівуючи собі тихо під ніс різні мелодії.
Він не заважав, іноді ні, але я все одно його не розумів.
Дивний хюнг завжди світився наче зірка, коли навіть не знаючи як вони виглядають, я завжди чомусь відчував це саме так. Він мав таке дивне світле волосся, іноді я задумувався чи він справді реальний. Занадто гарне обличчя, світле волосся, та навіть його бісові очі робили його нереальним. Він був іншим. Він був зіркою, недосяжною для мене зіркою. Та дивний хюнг завжди знаходив мені час, навіть коли я не просив його. Навіть коли лють кипіла у мені, навіть коли я “прикрасив” його, здавалось, не реальне обличчя сінцями, він все одно дивився на мене. Хоча я досі пам’ятаю цей дотик.
Коли прийшов час готуватись до цього пекла знову я не вірив у диво у котре вірив раніше. Минуле та реальність знову розсипались крізь пальці і я ніколи не міг їх зловити знову. Готуючи нові слова, нові записані ноти гуділи у голові самим огидним дзвоном. Знову те пекло, від котрого ніхто не міг врятуватись. Ми всі знали що скоро всі ті несправжні поля будуть пустими. Але я знав що він там буде. Можливо, він знав це також.
Коли я готував ще одну пісню дивний хюнг просто сидів позаду мене, мовчки. У той день він не торкався мене, він нічого не казав, та навіть набридливої усмішки я не бачив того дня. Я не розумів чому він це робив, я ніколи не розумів його мотивів, але мені було все одно. У мене була мета, в мене не було часу.
Я не робив вигляду що відчув коли він слегка торкнувся мого волосся на потилиці, я не бачив його дивний сумний погляд, його присутність зараз поряд була нічим більше для мене. В мене була ціль, в нього її не було, раз він так свавільно крутився навколо мене. Цей набридливий, дивний, бісячий хюнг. Іноді я знову мріяв прикрасити його обличчя, але я ігнорував його. Чому він не міг ігнорувати мене також?
Коли прийшов день костюмів ми всі разом були у як завжди дивній кімнаті з купою різних огидних навколо нас. Хтось був біля своїх власників, хтось стояв осторонь, як я. Я сам не розумів чому я дивився на нього. Дивний хюнг у лапах огидного монстра поруч з ним, як завжди зі своєю посмішкою дивився на це, поки чужа химерна, худорлява рука плуталась у його світлому волосі. Це нагадувало мені що він все одно один з нас, навіть коли він недосяжний нам. Незрозумілий мене.
З кожним днем пекло ставало тільки ближче, я готував слова та ноти, ігноруючи не проспані поспіль ночі. Звісно їм це не подобалось. Одного разу мене навіть затягнули у якусь кімнату та далі я не пам’ятаю що було. Я пам’ятав огидний дотик до тіла, та як темінь накривала мене кожен раз коли я намагався відкрити очі. Це було огидно.
Я не пам’ятаю дні до цього пекла, дні коли на полях ще хтось був, коли я чув чужий сміх або тихі розмови. Пекло було близько. Ми всі знали наш кінець.
Коли я побачив списки я сам не зрозумів чому спочатку я знайшов саме його. Дивний хюнг навіть тут, у списку просягнутий кров’ю, був як завжди собою. Ми не були у одній парі, за що я міг бути трішки, але вдячний.
Коли пекло почалось я не пам’ятав його так детально як мав, все що я пам’ятав це як мій голос лунав самостійно сценою, пам’ятав вистріли та червоне. Я не розумів чому і як, але з кожною сценою огидні були все більше раді мене бачити. Їхні радісні пики кривились у тошнотворних усмішках. Мене нудило після кожного виходу зі сцени, але в мене була ціль. Навіть якщо я почую ще один вистріл, навіть якщо мої ноги та руки будуть у крові, я мав співати кожну ще одну пісню знову і знову, ще краще навіть за своє нікчемне бажання зберегти своє не менш нікчемне життя.
Коли я бачив хюнга на сцені я щиро не знав що відчувати. Навіть на одній сцені де були ми разом він все одно відчувався недосяжною для мене зіркою. Він не залишав і шансу кожному хто намагався світити так яскраво як він, він не залишав нічого на сцені за собою. Я не знав чому він це робить, хоча можливо, йому навіть і робити нічого не треба було. Його сяєво могло засліпити кожного, навіть коли я робив вигляд що не мене. Огидні завжди тягнулись до нього, до яскравої зірки, до найзаповітнішої забаганки, що вони колись мали. Після його виступу він завжди покидав сцену посміхаючись своєю тією дивною посмішкою. Він завжди міг зробити так щоб навколо нього ці огидні створіння божеволіли. Але мені було все одно. Він розумів свій кінець, я розумів свій також.
Коли списки оновились знову, я подумав що життя навіть так малу змогу стати ще більш жалюгідним, ніж воно вже було. Коли прийшов день знову виходити на цю кляту сцену, я знав що сьогодні пекло нарешті дістане мене повністю. Навіть попри свою ціль, я не знав що очікує мене далі, чи те що мав дивний хюнг свою ціль також, або не мав, але тоді це було не важливо. День коли пекло поглинуло б мене з головою, здається, нарешті простягнуло до мене свої криваві лапи, а він як і завжди посміхався. Ця посмішка була мені вже давно знайома, але я ніколи, чомусь, не бачив її на цій сцені. Я не хотів про це думати тоді, можливо саме тоді це було моєю помилкою.
Коли проклята пісня лунала сценою, коли кришталевий мікрофон був у моїх руках знову, я дивився на вже давно знайомі морди й пики, відчуваючи нічого окрім дикої порожнечі всередині. Я не пам’ятаю як саме я мав змогу співати цю пісню, я не мав сил але якось співав. Навіть коли голос тремтів, навіть коли хотілось бросити все.
Він же стояв на одній сцені зі мною. Як колись він був поруч на штучних полях, тепер це була холодна сцена. Мокра, холодна сцена, дощ та моя жалюгідна пісня. Я не знав чому, але я боявся глянути на нього. Чи то страх перед кінцем що очікував нас, чи то страх перед… ним? Я сам вже не знав, я вже нічого не зрозумів.
Коли рядки закінчились та я опустив свій мікрофон я знав. Я знав що станеться далі, що очікує, можливо нас, можливо мене.
Коли я нарешті почув його голос це було початком кінця. Можливо, саме цей момент був моїм вироком. Я сподівався, я сподівався на це. Марив аби нарешті це буде моїм кінцем, можливо нарешті я пізнаю спокій котрий навіть у мріях не був мені відомим. Нарешті спокійний сон.
Я чув його голос так голосно поруч, та хіба я слухав? Я марив, марив не реальним вироком для себе, коли не мав. Та хіба я слухав? Коли настав момент моєї пісні знову, та хіба я слухав у мареннях про відчайдушний бажаний сон?
Коли кінець був так поруч я міг хіба що почути несподівані кроки поруч з собою. Як чиїсь руки несподівано схопивши мене за обличчя притулили до себе та я відчув… чужі губи?
Коли піднявши погляд я бачив Його перед собою, я не розумів чому. Навіть коли слабкі руки намагались відштовхнути його, мені не вдалось. Він цілував мене довго та важко, коли ми обидва були мокрі від дощу, коли краплі хлюпали навколо нас, як і наш просякнутий одяг, мені не вдалось його відпихнути. Дурний хюнг, ну чому він завжди липнув до мене? Навіть зараз?
Коли він нарешті відпустив моє обличчя, коли я нарешті мав змогу побачити чарівні золоті очі знову він схопив мене за шию.
Ну звісно, напевно, у нас була одна думка, можливо все дійсно було вирішено з першої ноти цієї пісні. Я не був здивованим, напевно вже ні.
Коли чужі руки тримали мою шию я зміг хіба що заплющити очі, очікуючи свого кінця. Під дивні розкати грому, під дощем, на химерній сцені, саме там де я повинен був врешті решт зустріти свій кінець.
Відчувши останній дотик губ та нарешті глянувши на хюнга я застиг, знову, як дурень, не розуміючи чому.
Чому він відпустив мою шию? Чому він не стиснув її? Чому залишив мені змогу вдихнути знову?
Чому його тіло лежало під моїми ногами?
Калюжа крові під ним повільно фарбувала його білосніжний одяг в червоний. Я ніколи не бачив його в червоному. Під дощем, змиваючи все, навіть не залишаючи йому і секунди.
Я же залишився стояти тут, поруч з ним, як дурень, яким я завжди був.